Ім’янаречення - повернення в рідну сім'ю

8 лютого 2009 року я вперше почула своє слав'янське ім'я. "Ти - Православа", - сказав під час ім’янаречення батько Богумир Миколаєв.

І це стало моментом народження нової особи. Пробудилися якості Православы, що враз усвідомила своє призначення. Відтоді день за днем, крок за кроком я прокладаю свій шлях у новому просторі, наповненому любов'ю, справедливістю, правдою, чистотою, відповідальністю, усвідомленістю, пізнанням, радістю і щастям.

Світ болю і страждань

Люди по-різному приходять до ім’янаречення. У когось пробуджується родова пам'ять, хтось захопився красою давніх обрядів під час слав'янських фестивалів, хтось - просто з цікавості, а хтось у повному відчаї. Цією останньою була я. П'ятий рік я жила у Феодосії, але близьких за духом людей так і не знайшла. Мені було тут дуже самотньо, хоча, як журналіст, я завжди перебувала серед людей. Мої колеги і складали моє найближче коло. На жаль, вони відповідали поширеному типу журналіста - людини, яка часто затягується сигаретою та має пристрасть до алкоголю. Наші походи по гарних місцях Криму, наші посиденьки на кухні, дозвілля і свята завжди супроводжувалися розпиттям вин і прикрощами, яких завдають п'яні люди. Моїм друзям усе це здавалось нормальним - їм було весело, а я дуже страждала, бо це – чуже, не моє. Здавалося б, - ну, якщо не подобається, просто не бери участі в цьому, але, чомусь, так виходило, що питущі люди, немов, оточували мене щільним кільцем. Близький друг, попутник в автобусі, співробітник, просто перехожий на вулиці – у всіх цих питущих людей була до мене якась справа, вони не могли пройти, не зачіпивши мене. Гармонія і краса - те, що так необхідно моїй душі, частенько замінювалося потворністю і грубістю. Я почала займатися хореографією, інтуїтивно знайшовши в цьому порятунок. Поки звучала піднесена класична музика, поки я виконувала екзерсиси у балетного станка, я була щаслива. Але виходячи на вулицю з танцкласу, я потрапляла (і я відчувала це) в моторошний, ворожий світ. Я розуміла - моїй душі потрібна віра в Бога. Я перечитала багато християнської літератури. Але кожен мій похід у церкву закінчувався тяжким відчуттям провини. Відстояти літургію до кінця я не могла. У церкві мені завжди ставало погано. При моєму міцному здоров'ї та витривалості я, чомусь, не могла стояти під час служби, кожного разу мені здавалося, що я зараз втрачу свідомість і впаду. Це давало мені привід думати, що я - відьма. Але що з цим робити, я не знала, мені було соромно, я почувалася ізгоєм.

Моє капище

Проте я знайшла у Феодосії своє місце для молитов – це пагорб Митридат. З його вершини усе місто - як на долоні. Уранці з пагорба можна спостерігати, як сходить із моря Сонце, увечері - проводжати червоний, немов натомлений за день, сонячний диск. Я приходила на цей пагорб в особливо важкі періоди життя, роззувалася, торкалася землі долонями, віддавала їй свій біль і розповідала про свій жаль. Я відчувала, як це місце витягає з мене той негатив, яким я наповнена. З Митридата я йшла із почуттям легкості та надії. У вдячність я прибирала цей пагорб від сміття.

Про Митридат у Феодосії ходить багато легенд. Говорять, що під ним заритий золотий кінь у натуральну величину, який належить козакові Мамаю. Так, тому самому, - знаменитому нашому Спасу. Подейкують, що і Мамай похований під цим пагорбом, який насправді є курганом. На Митридаті багато днів свого життя провів Іван Айвазовський, рідний дім якого був саме біля підніжжя пагорба. Я вважаю Айвазовського магом. Напевно він проходив якісь посвячення на цьому пагорбі, адже, чомусь, йому до голови прийшла ідея побудувати на пагорбі акрополь, і він її здійснив. Прекрасна будівля була розбомблена під час Великої Вітчизняної війни і невідворотно зникла. Гадаю, що під Митридатом є підземні ходи, які розгалужуються по старій частині міста. Говорять, що Айвазовський знав їх досконало. Його пристрасним захопленням була археологія, він розкопав безліч некрополів у Феодосії і по всьому Криму. Знаменита золота скіфська пектораль, яка зараз експонується в Ермітажі, - знахідка Айвазовського.

Ось цей чарівний пагорб і був моїм храмом, або, як розумію тепер, - моїм капищем. Стоячи на цьому пагорбі 1 січня 2009 року під величезними зірками нічного неба, я ревно просила Бога: "Господи, допоможи мені, нехай мене оточують тверезі, усвідомлені люди!" Я довго повторювала це прохання у вигляді ствердження: "Мене оточують тверезі, усвідомлені люди". Мені дуже хотілося почати в новому році нове життя.

Перше знайомство з рідновірами

Наступного дня я випадково (насправді ж, немає нічого випадкового) зустріла на вулиці мого нового знайомого, про якого знала тільки, що він красиво співає слав'янських пісень, грає на гітарі і має незвичайне ім'я Біловит. Він запросив мене на свято Яр-Дана, яке мало відбутися 4 січня. На це свято я прийшла в джинсах - звичайному для мене одягу взимку. Усі ж присутні жінки були в спідницях. Я запитала одну з них: «Треба було прийти на це свято в спідниці? На жаль, я не знала». Вона відповіла: «Не обов'язково. Просто ми носимо спідниці для жіночої сили». - Як це? – «Жіноче тіло влаштоване так, що воно приймає енергію Землі-Матінки, а спідниця допомагає закручувати торсіонне поле Землі і направляти його в тіло. Ось чому жінки в спідницях більш жіночні. Справа не в одязі, а в жіночих енергіях». Мабуть, з цієї розмови і почалася черга моїх прозрінь і відкриттів, яка не закінчується й досі.

Прекрасне свято весілля Ярили і Дани запам'яталося мені на все життя. Ошатно вбрані в білі вишиванки рідновіри розпалили на березі моря вогнище. Був мороз, але Сонечко світило дуже яскраво. Почалися славослів'я. Люди повторювали за обрядодієм Біловитом слова, які здалися мені такими, немов би я знаю їх давно. Мені було зрозуміле кожне слово, тоді як у християнських молитвах я не розуміла нічого, хоч і довго прагнула їх опанувати. Благодать свята поширювалася на весь простір. Несподівано на морі з'явилася лебедина зграя. Лебеді підпливли до самого берега і завмерли, вишикувавшись клином, - вони неначе слухали славослів'я, що летіли до Богів. Лебедів було рівно 12! Мені здавалося, що я потрапила у казковий світ, і цей світ був рідним. Я настільки довірилася простору, що без роздумів кинулася в холодне море слідом за всіма учасниками Водосвяття. З моря я вийшла оновленою, розуміючи, що у мене почалося нове життя. Далі рідновіри сіли за стіл. Як я не приглядалася, але вина на столі не побачила. - А ви хіба не п'єте вино у свята? - запитала я. – «Ми взагалі не вживаємо алкоголь», - відповіли мені, і я зрозуміла: це саме те оточення, про яке я просила Бога, стоячи під зірками на Митридаті. Нарешті я зустріла однодумців. Мої відчуття того моменту можна порівняти із станом самотнього Бридкого Каченяти із казки Андерсена, який уперше побачив собі подібних, - свою зграю лебедів.

Школа Рідної Віри

Доля дбайливо і швидко підвела мене до ім'янаречення. Вже через місяць, 7-8 лютого, Родове Вогнище мало проводити у Феодосії Школу обрядодіїв. Очікувався приїзд волхва Богумира і жерця Яровита. Оскільки в Криму свого волхва ще не було, приїзд батька Богумира був приводом для проведення ім'янаречення. У різних містах Криму люди готувалися до цього обряду. У Феодосії кілька днів поспіль голова громади рідновірів Богумир Потатуєв проводив Школу Рідної Віри. Планувалося також освячення капища, яке на той час побудували на живописному пагорбі Феодосії чоловіки-рідновіри. Ідучи вперше на Школу Рідної Віри, я зайшла до сусідки і запросила її на заняття. Вона читала багато езотеричної літератури, тому мої запросини її зацікавили. Після занять Богумир запитав: «Визначилися, хто з вас буде ім'янарекатись?» Несподівано для мене моя сусідка підняла руку. Вже потім, по дорозі додому, вона пояснила своє рішення: «Я подумала: ось мені вже майже 50 років, а я ще жодної великої помилки в житті не зробила. Нехай, якщо і помилюся, то хоч буде що згадати!» Зараз я посміхаюся, згадуючи цей епізод. Адже моя сусідка, завзята туристка, навіть не підозрювала, в яку захопливу подорож вирушає в той момент. Ми обидві відкрили для себе новий світ - чарівний, добрий, рідний. Ми з великою радістю опановуємо його закони, вчимося творити і відповідати за цими законами. Ми ввели в цей світ своїх дітей і милуємося, дивлячись, як вони в нім міцніють, ладуються і наповнюються щастям. А тоді, звичайно, ми обидві відчували, що робимо стрибок в невідомість. І від цього захоплювало дух.

Найбільше на Школі Рідної Віри мене вразили слова Богумира Потатуєва про два світи, один з яких - світ болю і страждань, де царює розподіл на добро і зло, Бога і Диявола і тому завжди не припиняється боротьба. Інший - світ Любові і Справедливості, який живе за законом взаємообміну і єдності протилежностей. Коли Богумир провів на дошці лінію між цими світами і вказав на поле Любові і Справедливості, як на простір, в якому живуть люди з відичним світоглядом, я в ту ж мить перемістила всю себе в це поле. Як перемістила? Силою віри, що так і є. Відтоді я живу у цьому світі.

7 лютого понад 30 чоловік із різних міст України і Росії приїхали у Феодосію, щоб пройти навчання в Школі обрядодіїв. Я теж слухала цю лекцію, і для мене приємним відкриттям стало те, що у рідновірів обряди може вести не лише чоловік, а й жінка. А ще жінка може нарівні з чоловіком досягати усіх духовних рівнів і навіть стати волхвинею. Моє жіноче єство вивершилося від таких слів, почало оживати і підніматися почуття гідності, яке пригнічується в жінках християнством. Проте слухала я лекцію неуважно, думаючи, що навряд чи стану обрядодійкою (Ех, показали б мені тоді картинку, як я веду славлення на нашому капищі!). Тоді ж усі мої думки були спрямовані тільки на одне – ім'янаречення. Дуже хотілося знати, яке у мене буде ім'я. Им’янарекатися зібралося 15 чоловік. Батько Богумир Миколаєв запропонував: «Давайте сьогодні проведемо медитації з визначення ваших імен, щоб завтра не затягувати обряд». Я дещо засмутилася, адже побачила вищий знак у тому, що мій день фізичного народження (8 жовтня) і день духовного народження (8 лютого) можуть мати одне число. Але, нічого не поробиш, - і я стала в чергу до батька Богумира на медитацію. Проте, як тільки підійшла моя черга, батько Богумир сказав, що він утомився і сьогодні більше проводити медитації не буде. Я посміхнулася - знак був вірним! Боги ведуть мене.

Обряд ім'янаречення

Уперше я побачила справжнє капище - із кам'яним алатирем у центрі обережного круга, викладеного каменями. Як пояснив мені потім батько Яровит, слово «капище» походить від слова «капа» - лик Бога. Алатир символізує серце Бога - центр Всесвіту. Волхв Богумир і жрець Яровит освятили капище і провели недільне славлення. Нас було багато. Ми разом повторювали однакові слова і, взявшись за руки, ходили навколо вогнища. Усе це посилило енергію місця. Під кінець навіть Сонце виринуло з-за хмар. Я стояла із закритими очима і раптом побачила живий вогонь, немов опинилась усередині вогнища, але воно не було гарячим. Це був або дух вогню, або суть самого Бога весняного сонця Ярили. Я відчула присутність чогось живого, потужного, величезного, але не видимого у фізичному світі. Це "щось" можна було побачити тільки із закритими очима - виповнившись особливої сили. Тоді я ще не знала, що волхв Богумир і жрець Яровит побачили, що капище наше пов'язане з Ярилом. Коли ж вони сказали про це, я зрозуміла, що Ярило відкрився мені, благословив мене. Коли підійшла моя черга йти на медитацію, я дуже хвилювалася, адже зараз я дізнаюся своє ім'я, яке вкаже мені на моє призначення. Я абсолютно довіряла батьку Богумиру. Я бачила, що він справжній, щирий і такий, що віддано несе свою місію. Крім того, для мене було хорошим знаком те, що він родом з Поділля - моєї батьківщини. Мені було дуже радісно від того, що саме він стане моїм духовним Учителем. Батько Богумир допоміг мені зануритися в стан Дывлення і розпитував про образи, які я бачу. Ця інформація і моє народження, близьке до Покрови, дали йому змогу визначити моє ім'я: «Твоє ім'я – Православа: від богині Слави, покровительки витязів. У тобі є войовничий дух, хоч зовні це й не виявлено. А Права - тому що твоє призначення - проповідувати духовні знання, йти шляхом Праві». У мене на очах з’явилися сльози. Це ж ім'я таке значне, духовне, потужне, а я, виявляється, заслуговую на нього. Адже я вважала себе невдахою, яка наробила в житті багато помилок. Я відчула таку величезну вдячність батьку Богумиру, що навіть не знала, як її висловити, я розгубилася… І очима, повними сліз, я сказала: "Дякую!"

Під час обряду ім'янаречення я отримала ще один знак того, що все, що відбувається зі мною, - не випадково. Коли батько Богумир проводив частину обряду - Очищення, я почула знайомі мені з дитинства слова. Моя бабуся кожного разу, коли хто-небудь з онуків захворіє, приходила рано вранці зі свіжим яйцем від чорної курки і викочувала хворобу яйцем, нашіптуючи дуже схожі слова. Ось я й повернулася до рідних витоків. Слід хрещення, який закриває здібності ясновидіння і зцілення руками, був з мене знятий. Я знайшла Рідну Віру - я стала рідновіркою!

Велика сім'я

Ім’янаречення нагадує мені вливання струмочка у величезну потужну річку. Ще учора я була самотнім струмочком, доля якого залежала від багатьох зовнішніх чинників: припустімо, не буде дощу - і він пересохне. А тепер я несу свої води усередині великої річки, яка вливається у Вічність - у світ Праві. Це зовсім не означає, що я загубилася, розчинилася, втратила індивідуальність. Ні, для мене влитися у велику річку означає увійти до Великої сім'ї, щоб цю сім'ю зміцнювати, розвивати, наповнювати її своєю любов'ю і вдячністю, збагачувати своєю індивідуальністю. Спочатку я побачила свою сім'ю в громаді рідновірів Феодосії "Криниця Живи" і зраділа, що у мене така велика дружна сім'я. Потім я поїхала на свято Перуна в Духовний Центр Родового Вогнища в Раштівцях. І коли вночі серед вогнищ на капищі три сотні рідновірів злагоджено заспівали "Меч Арея", я відчула, що це співає вся моя величезна сім'я, і мій дух під час цього співу посилився у 300 разів. Ці моменти єднання ніколи не забуваються, вони надають кожному з нас, рідновірів, великої сили. Коли ми на капищах всі в один і той же час проводимо обряди славлення і Живоявлення, піднімається, поширюється, зростає могутня сила цієї великої сім'ї, сполученої з рідними Богами. Ця сила спрямовується на всю нашу Планету -для її оздоровлення, очищення і процвітання. Але найприголомшливе, найрадісніше відкриття чекало на мене наступного дня після ім’янаречення, коли вранці я вийшла на вулицю виконувати свій багаторічний ритуал - обливання холодною водою з відра. У відрі для мене була вже не просто вода, а Дана-водиця, рідна сестриця. Я розмовляла з водою, як із Богинею, я їй посміхнулася, послала вдячність - і вона обдарувала мене незвичайною радістю. Потім я підняла руки до неба і вознесла молитву: "Встає сонечко Краснеє, Дажбоже наш, світ світлом осявається, радістю повниться! Душа моя благодаті прагне, бо єсть я Онука Дажбожа…». Онука… Я не просто вимовляю це слово, я так відчуваю. Я говорю Сонечку "Дідо наш" із теплотою і любов'ю, як найріднішій істоті! Хіба може тепер світ здаватися ворожим мені - онучці Дажбога? Ні! Світ став моєю улюбленою колискою! Який же він добрий до мене! Який же він щедрий зі мною! Адже я живу у світі Любові і Справедливості! Дивний стан, подібний до закоханості, не покидає мене вже понад два роки. Я ділюся ним з усіма людьми, які зустрічаються на моєму шляху. З моїх долонь струмує Жива! Яке щастя проводити її у світ! Яке щастя бачити, як від цього яснішають близькі і всі ті люди, яких торкаються мої руки. Якщо запитають, що дало мені ім'янаречення, я відповім одним містким словом - щастя!

ПРАВОСЛАВА