Божич у Поконі Рода Всевишнього суть зимовий прояв Діда нашого – Дажбога Трисвітлого. Вечір напередодні Різдва Божича має назви: Святвечір, Багата кутя, Вілія. Щойно на небосхилі з'являється перша зірка, всією родиною сідають за стіл, який назівають багатим, бо на ньому має бути дванадцять різноманітних пісних страв. Звідси й назва – «Багата кутя» чи «Багатий Святвечір». На столі обов'язково має бути кутя – це основна обрядова їжа. Її готують із пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України-Русі – з рису). До звареного зерна додають солодке. На особливу увагу заслуговує обряд внесення куті, яку зазвичай несе господиня:

«Кутю - на покутю, узвар - на базар, а пироги – на торги».

Горщик із кутею ставлять на покуті в кублище, яке роблять з найзапашнішого сіна. Горщик прикривають хлібом та дрібком солі. Після свят частину сіна віддають худобі, а решту тримають для кубел, де мають нестися кури чи висиджуватися курчата.

Першим, як і годиться, за святвечоровий стіл сідає господар, а за ним - інші члени родини. Під час святкової вечері намагаються не виходити з-за столу, розмовляють тихцем. Вставши, глава сімейства пропонує пом'янути предків і запросити їх до Святвечора. Вважається, що саме в цей час усі предки мають прийти до оселі, а тому для них звільняють місця на лавах, ліжках і стільчиках, ставлять на ніч страви й кладуть ложки. Слідом за господарем усі присутні виголошують молитву, яка звернена до тих, хто заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги або війни. Називаючи імена небіжчиків, господар приказує:

«Хто вмер – той у Наві, а хто живий – той із нами. Хай їм легко ведеться, а нам легко живеться!»

Наступну молитву виголошують усім нині сущим членам родини. Їм зичать здоров'я і щастя, бажають, щоби гуртом і в злагоді дочекалися наступного Різдва. Після цього господар бере свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передає страву дружині. Кожен із присутніх має з'їсти по три ложки куті. Після вечері діти мають однести обрядову їжу своїм бажатим, бабусям-дідусям. Матері кладуть дітям до куті ще книш та калачі, іноді - цукерки. Діти, зайшовши до хати, кажуть:

«Добрий вечір! Мамо й тато прислали вам хліб, сіль і вечерю».

На різдвяні свята обов'язковим символом є Дідух (сніп), який виготовляють з обжинкового снопа. Дідуха урочисто вносять у світлицю і ставлять на Бабу – оберемок соломи, якою застеляють долівку. Дідух символізує культ Роду предків.

Добрі душі пращурів оберігають посіви та врожай від усіляких бід: повені, граду, бурі, вогню тощо. Оскільки на час народин Сонця, тобто на Різдво, душі пращурів із настанням сутінків оселяються в помешканнях, то на їхню честь і садять на почесне місце (на покуті) Дідуха, біля якого ставлять кутю та узвар, які є поминальними стравами. Напередодні Щедрої куті (з 31-го грудня на 1-е січня) Дідуха виносять з оселі. Іноді його спалюють, іноді - обмолочують і насіння змішують із тим, яким засівають оселі на Новий рік, або тримають до Благовісника і змішують із посівним зерном.

Водосвяття в Колодарі Рідної Православної Віри присвячене найбільшому наближенню Землі-Макоші до Сонця-Дажбога. В астрономії це явище зветься перигелій, що з грецької мови перекладається, як «біля Сонця». Одна з поширених назв Водосвяття в Слав’ян -  Яр-Дана (Ор-Дана), що, як і у грецькій, означає: Сонце (Яр) та Вода (Дана). У цей день відбуваються небесні оглядини сонячним Богом Дажбогом Богині води Дани. Дажбог висловлює Дані свою щиру любов, аби на Великдень заручитись та на Купала одружитись.

Наближаючись до Землі, Дажбог наснажує воду сонячною силою, і вода під кригою починає зрушуватись до весни. Саме тому в цей день православні рідновіри прорубують ополонки та здійснюють омовіння тіла. Купання в Яр-Данській воді надає людині бадьорості, здоров’я та наснаги.

Яр-Дана ознаменовує собою закінчення Різдвяних святок, які остаточно завершуються 5-го січня Посвятками. Тріада головних свят Коляди оспівується у відомій колядці: «Бо прийдуть до тебе три жадані гості - Краснеє Сонце, Ясен Місячик та Дрібний Дощик (Звізди)». Перший гість – свято Різдва Божича (24-те грудня), другий – свято Велеса (1-е січня), третій – Яр-Дана (2-4-те січня). Християни закріпили це свято за 6 (19)-м січня і вважають його останнім днем Різдвяних святок.

Напередодні Яр-Дани дотримуються суворого посту, готується голодна кутя. Зранку наступного дня, на саме свято Яр-Дани, треба усією громадою піти до річки, озера чи криниці (якщо місцевість бідна на водойми). Завчасно вирубується ополонка у формі рівнораменного хреста чи кола, крига довкола якої поливається калиновим узваром, що символізує снагу Дажбога. Потім Відаючий проводить обряд освячення води. Принісши додому в глечику або пляшці освячену воду, слід покропити нею всіх членів сім’і, хату, подвір'я, криницю, господу, свійських тварин. Аби відігнати нечисту силу, прийнято курити пахуче зілля, малювати крейдою або олівцем обережні знаки (хрести, алатирі, берегині) на хатньому начинні, дверях, господарських будівлях.

Освячена вода має чудодійні властивості. Її слід давати зуроченим дітям, людям, що помирають, хворим тваринам. До крижаної купелі можуть входити хворі, а іноді й ряджені щедрувальники. За давнім Звичаєм у селах і містах влаштовуються катання на святково прикрашених конях та обрядові поєдинки.



Додола – молода Богиня-воїтельниця, яку скандинави називали Валькірією. Ії ім’я походить від подвоєння давньоарійсього кореня «dnu», що означає «трясти», «трясти бородою», тобто трясти бородою громовержця – Перуна.* Додола є дружиною Перуна, славнозвісною Перуницею, яка в обрядовій пісні православних рідновірів «вдарила об землю блискавиць чергу». Додола є бойовою супутницею Перуна, вона надихає Його до перемог і ратних поєдинків. Додола гордовита та непокірна, як наші Праматері Амазонки. Богиня є також  захисницею і покровителькою рослинності; молоду дівчину (княгиню свята Перуна) на честь Додоли прикрашають багатими вінками та гірляндами. У цьому аспекті Додола споріднена з Живою. Вона володіє стихією небесної дієвої води, саме вона може викликати дощ, який запліднить Матінку Землю (Макошу). Коли Русини прагнуть викликати дощ, то звертаються саме до Додоли, кумир якої обрядово обливають водою з відер.

На сороковий день після заходу Сивояра відбувається Стрітення – себто Зустріч – зустріч Зими та Літа. У цій точці Річного Кола – річного кругообігу – ці дві протилежні пори року «поглядають» одна на одну, і «містком» між ними є саме Додола-Перуниця. Це єдиний день взимку, коли можна почути грім та побачити блискавку.

Освячуючись небесним полум’ям, люд запалює скрізь великі та малі ватри. Відгуком цього звичаю є так звані «громові свічки», чи «громниці», що збереглися у народній традиції під шатами християнства. Ці свічки виготовляли лише жінки, особливо ж - дівчата. Цікаво, що у звичаї Русинів громниці часто складалися з трьох переплетених у «косу» свічок, які вгорі розходилися маленьким Триглавом – символом триєдності Нави, Яви та Прави, будови Всесвіту. Такі свічки всяко прикрашалися стрічками та іншими дівочими забавками. Громові свічки мають особливу магічну силу, за їхньою допомогою можна проводити обряд Очищення. Вода, освячена на Перуницю, за силою дорівнює святій Яр-Данській воді.

Перуниця – це вольовий, сильний бік Лади-Матінки. Звичай особливо виділяє дівочість Перуниці, вона саме Діва-Воїн, дружина Перуна, його найперша помічниця та соратниця. Зо дня Перуниці Слав’яни починали готуватись до закликання Весни. Це свято на самому початку важкого місяця лютого дає світлу надію дочекатися весняного Сонечка...  першої весняної грози, коли Перуниця золотим списом-блискавкою вдарить об Землю.



Велес у Поконі Рода Всевишнього є Богом мудрості та багатства, опікуном свійської рогатої худоби. Він - прояв Рода Всевишнього у світі Нави, цар і хоронитель потойбіччя, володар Темних Богів. Велес є сонцем Іншого Світу, його проявом є розпечене ядро Землі-Матері, Сонце темної Нави. Він приносить Відаючим мудрість, Витязям - знання, Вісям (Господарям) - земні статки, а невідаючим - кари.

З прадавніх часів наприкінці лютого Слав’яни вшановували свого могутнього Бога Велеса. За астрономічним календарем Рідної Православної Віри на цей день припадає початок місяця Зимобора – того, що «зиму поборює». Велес - покровитель варни Відаючих, які через свого Отця отримують здатність пізнавати світ Прави, Яви та Нави. Він - учитель ворожби та чарівництва, таємний і многомудрий Бог Слав’ян. Велес панує в Яві від Овсеня Великого (22-ге вересня) до Ярила Красного (20-те березня), коли передає владу Ярилі, своєму супротивнику, але водночас і помічникові. Боротьба Велеса та Ярила означає не протистояння Богів, а їх співдію у творенні ладу на Землі. У «поєдинку» Велеса з Ярилом Бог Род перероджується і постає в новому, молодому образі, це мов би поєдинок із самим собою.

На 20-те лютого припадають дві важливі календарні події: входження Сонця в сузір’я Риб  – водного, потаємного, суперечливого знаку Кола Сварожого (Зодіаку) - та початок місяця Зимобора (за зоряним календарем Предків). Взагалі, це період настання Місячного Нового року, який у різні роки відбувається від 21-го січня до 19-го лютого, а Місяць – то Велесове світило. Знак Риб входить до числа знаків так званого Перемінного хреста, тобто знаків, які відповідають змінам пори року. Велес символізує прихід у Яву сили знаку Риб та духу молодого сонця – Ярила. Тому в цей день відбувається обряд поєдинку Велеса з Ярилом, в якому Ярило перемагає - збиває одного рога Зимі (діду Морозу, Велесу). Але замість потепління після Велесового дня, навпаки, дужчають холоди - проявляється мінливий, підступний знак Риб. Тому цей місяць наші предки назвали Зимобором та лютим, бо Весна починає боротися з Зимою, а від того морози стають «лютими». Умовно кажучи, Велес лютує од того, що втрачає свою силу, а тому якнайдужче проявляє свою снагу (так само, як лютують басури напередодні Різдва Божича-Коляди). 20-го березня Велесів час у річному Колі завершується і в свою силу вступає Ярило Красний (помирає зимове, холодне Сонце). Отець Велес востаннє в році сходить на Землю, аби попрощатися з родом земним.

Отже, свято Велеса має відзначатись 20-го лютого (за григоріанським календарем), його дата є природною і відповідною обертанню Кола Дажбожого та Колеса Живоявлення. У цей день ми вшановуємо Велеса в його іпостасі хоронителя худоби та людських статків. Слав’яни закликають Велеса не морозити товар, захистити корівоньок та усіляку домашню худобу від лісових хижаків – вовків, які у цей час особливо люті. Громади славлять Велеса за ті багатства, які він приніс роду на Овсеня, дякують за зиму, яку провели у статку та ситості. Вперше співаються слави закликання Весни та проводів Зими.

Якщо на Велесів день відлига, то морозів більше не буде. Лютневі прикмети вказують, який буде травень, а з травнем у хлібороба всі надії на майбутній урожай. Морозні сухі періоди в лютому вказували на жарку і суху погоду травня. У кінці лютого можна спрогнозувати, яке буде літо - сухе чи мокре. Якщо в цей день буде іній, сніг, дощ, то на свято Живи буде теж дощ, а якщо так, - то і літо дощове.



Число дев’ять є священним числом Ока Рода, Алатиря. Вісім пелюсток та  дев’ята точка посередині відображають єдність Всесвіття, шляху Колороду людської душі, відичного Колодару Слав’ян. На дев’ятий день по смерті тіла душа покидає світ Яви, на дев’ятий день має відбутись ім’янаречення немовляти, бо в цей день душа пориває з Навою. Власне тому 9-го березня, на дев’ятий день весни, православні рідновіри вітають вісників зі Світу Предків, Ирію, – жайворонків та взагалі птахів.

Душі з Ирію у світ Яви приводить жінка, мати. Тому в цей день відбувається шанування Рожаниць роду земного, себто наших матерів. Мами випікають по сорок "жайворонків" (бубликів) і віддають дітям, щоб вони, ходячи вулицями, закликали птахів із Вирію. Пташок із тіста або бублики перед тим освячують. Діти можуть пригощати цими «жайворонками» бабусь, сестер і тіток на знак пошани до матері та жінки. Дітей навчають, що, побачивши в цей день журавля, треба зустріти його вигуком: «Веселик, веселик!», - аби не журитись і бути радісним увесь рік.

Назва свята «Сорочини» походить від народної прикмети про те, що в ці дні сорок видів птахів повертаються з Ирію, а сорока починає вити гніздо з сорока паличок. Також не слід забувати, що саме сорок похолодань може одбутися від Сорочин до Весняних Дідів. Жайворонки, що повертаються з Ирію, несуть із собою Весну-Красну, з птахами повертається у Яву Богиня Леля. Тому славленнями припрошують її на свято Жайворонків.



Ярило в Поконі Рода Всевишнього є весняним проявом Діда нашого – Дажбога Трисвітлого. В окремих слав’янських краях, як от у слав’янському Поволжі, Ярила починали славити вже 3-го березня. Але в Русі-Україні Ярі Святки розпочиналися в день весняного рівнодення (Різдво Ярила, Великдень) та завершувалися в день літнього сонцестояння (Кострубонько). У період між цими датами Ярило та його дружина Леля (в деяких краях - Лада) ушановувались у своїх різних вікових подобах. Власне на Великдень (24-те березня) вшановується Ярило Красний (красивий, юний) - перемагаюче молоде Сонце. 22-го квітня наші предки мали свято Красної Гірки, Лельника чи Ладовиці. Тоді дівоньки співали веснянок та славили вічну любов Всесвіту – Ладу–Матінку та доньку її Лелю. 24-го квітня – Ярило Буйний (ярий, всеперемагаючий), у цей час його звуть Урай-Раєм, - час засівання полів.  2-го травня – Свято Живи, Ярилиці (сорок днів по Божичу), у цей день освячують весняні сходи силою Живи-Нені (це відомі Зелені свята, що завершуються 13-го травня Русальчиним Великоднем). 24-го червня – Смерть Ярила, а 4-го липня – його проводи.

Усі окреслені дати чітко співвідносяться з природними явищами та рухом зірок, про що знали наші предки-хлібороби. Так, зокрема, наукове світознавство* встановило, що з 23-го березня в Україні починають цвісти ліщина і ті дерева й кущі, що квітнуть перед розпусканням листя. 22-го квітня розквітає ясень та ті дерева й кущі, в яких листя і квіт розпускаються одночасно. 10-го травня починають квітнути каштан і черешня та родить полуниця. 20-го червня квітне виноград та лугові трави, тоді ж починаються перші жнива. Від 24-го березня до 24-го червня Ярило приходить до нас у своїх трьох основних проявах – Ярила Красного (юність, пробудження природи й землі), Ярила Буйного (зрілість, буяння життя, засівання) і Ярила Ясного (старість, підведення підсумків, жнива). Тобто бачимо повне співвіднесення з порами природи та віком людини.

До нас Бог Ярило приходить у білому вбранні зі снопом жита-пщениці в шуйці (лівій руці) та серпом у десниці (правиці). На голові у нього вінок. Натомість у білоруському звичаї Ярило приїздить до людей на білому коні зі снопом жита в шуйці та мертвою головою в десниці. Символіка обох образів Ярила – руського та білоруського – ідентична. Мертва голова та серп – символи Батька Велеса, царя Світу Предків та научителя хліборобства: «Це Велес научив Праотців наших орати землю, засівати цілини і жати снопи колосисті» (Велесова книга). Велес передає Ярилі свою бороду («велесову борідку» - останній сніп, скошений на жнива, Дідуха), аби із нього було засіяно першу борозну. У цьому закладено глибинний зміст спадкоємності поколінь: старезний Велес передає сніп молодому Ярилі, який засіє поле із старого зерна, аби народилось нове життя. Це символіка нерозривності поколінь та життя, старість змінюється молодістю, старе зерно вмирає, аби народити нове.Досить цікаво, що всі три календарні образи Ярила по частинах збереглись у трьох східнослав’янських народів. У народознавстві з цього приводу навіть виділились три Ярила: руський – піший юнак, білоруський – молодик на коні, російський – піший старець. Усі три Ярила чітко вкладаються в єдиний образ Бога весняного сонця та плодючості, який народжується, буяє та вмирає.

Не можна оминути й вояцької якості Ярила, яка одночасно переплітається з образом Бога-захисника та опікуна худоби.
Отже, Великдень Дажбожий є вшануванням народження Ярого весняного сонця – Ярила, яке проводиться у час весняного рівнодення. Святкуючи Великдень, ми вшановуємо силу плодючості та буяння, силу життя, яка у різних іпостасях Рода Всевишнього – Ярилі, Лелі, Урай-Раї, Ладі, Живі та Кострубонці - приходить до Русинів.

*Мається на увазі наука френологія.



Рахман – це мудрець, що зрікся земних благ, Святар, Старотець вищої волхвівської посвяти. В часи Ранку Сварожого (Золотого Віку) Рахмани жили з Русинами повсякчас. Але після запровадження чужої віри вони усамітнились, аби берегти Покон Рода Всевишнього до відродження світлих часів. Шануючи своїх Предків, Русини на 21-й день по Великодню Дажбожому святкують Рахманський Великдень, або Праву Середу, бо це свято припадає на середину весни – 13-15-те квітня.

Характерною ознакою Рахманського Великодня є передзвін як проголошення шани великим мудрецям – Волхвам-Радетелям, Рахманам. Тому городище, де мешкали і навчалися потаємної науки Віровідання наші Святарі, і досі зветься Дзвенигорою. Знаходиться вона неподалік Світлої гори Богит, на якій стояв славнозвісний «Збруцький Світовит». Ці гори, разом із Гольдою (духовним центром козаків-характерників, голдовників), являють духовне серце Русі-України, нашу Святу Землю.

У цей день Русини сповіщають праведних Праотців про те, що пам’ятають своє походження і світлий Рід, тому кидають на річки шкаралупи великодніх писанок і крашанок – символу Всесвіту та Життя. Ці шкаралупи плинуть у Праву і сповіщають Предків, що Русини справили найбільше свято Кола Сварожого.

Навіть пізні джерела, писані у християнські часи, дають звичаєвий відичний образ волхвів-рахманів. Так, у «Слові про рахманів і предивне їх життя» говориться, що у них немає «ні вина, ні споживання м’яса… ні царя, ні торгівлі, ні розбрату, ні бійок». Інше джерело («Ходіння Зосими до Рахманів») зазначає, що вони «харчуються плодами дерев і п’ють солодку воду, що витікає з-під одного дерева». Також мовиться, що рахмани обов’язково мають дружин, народивши з якими двох дітей, цілком віддаються духовній справі. Практично той самий звичай описано у «Бака-Вадха-Парва» - дев’ятій частині індоарійського епосу «Магабгарата». Доречно буде пригадати, що в Румунії й досі вважають, що рахманами стають діти, які померли нехрещеними, і що їхня віра є значно сильнішою від віри сучасних людей. Але, одночасно, самі рахмани наголошують, що завжди молитимуться за людей, бо одного з ними Роду.



Красна Гірка, Червона Гірка, Лельник — усе це назви Красної Весни в образі великої Богині Лади та її чарівної доньки Лелі. Щаслива Леля у своїй всеосяжній Любові та ще й гарна яка! Гарнішої за неї немає в цілім світі, бо вона — Богиня кохання, цариця-володарка краси, а ще — першого весняного дощику.

Голубоока Леля з'явилася на білий світ від кохання Землі та Неба з лона рожевих пелюсток троянд її чарівної матері - Богині Всесвіту премудрої Лади. Від того небаченого й досі кохання з'явилися на цей світ і ми, люди, а тендітна квітка троянда стала символом великої любові Богині Лелі, оберегом її таємниць. І вибухнула тоді Весна квітуванням-коханням, розлилася бездушна і холодна до того часу гладінь озер та річок, міцно обійнялися у п'янких пахощах трави, дрібно затремтіли величними хвилями раніше байдужі до довкілля листочки та крони дерев, весело задзюрчало поміж каміння джерело, а в серцях людей з'явилося велике відчуття Любові. Раділи вода й діброва, раділа молодь від п'янкої радості Лелі. Холодна блакить неба стала загадковою та чарівною.

Богиня Леля — це красуня, дівчина-весна, рум'яна, з розпущеними, як у молодої, косами, у зеленому з барвінку та перших весняних квітів віночку, з якого замість стрічок струменить чарами Весна. Сорочка в неї вишита різнокольоровими пахучими волошками, та вже така тоненька! Поділ вишитий хмелем, а на шиї — дороге намисто. Взута Леля у червоні зі срібними підківками чобітки.

Після довгої холодної зими Весна-Красна приносить: юнкам - любов та веселощі, а згодом — одруження; господарям - тепле літечко на добро-працю: оранку, сівбу, косовицю, жнива, пасовиська та добрий урожай, а господиням — працю на городах, щоб був достаток в оселі, було багато курчат, гусенят, каченят; малим діткам - радість та втіху: коника, ігри, батіжки, щоб пасли худібку та ласували вишеньками, черешеньками, яблучками, грушками.

Навесні Леля спочатку посилає своїх вісників — пестливих леґінів-вітрів, промені ніжно-ласкавого сонця, перший грім та блискавку. Потім і сама сідає на крила птахів та прилітає на Землю разом із різнобарв'ям квітів, веселим пташиним співом та гудінням жуків, а ще — з надією на краще життя: на врожай, приплід худібки, на збільшення родини. А з надією приносить у душу орія-хлібороба спокій, любов, радість та творче натхнення до праці.

Коли в нас панує Зима, чарівна Леля відпочиває з батеньком у пташиному царстві Раю, де Ирій і де живуть душі родичів. Там вона веселиться з птахами, з душами родителів-прародителів. Коли ж Батенько-Сонечко відправляє свою донечку Лелю на Землю, до нас приходить Весна. Весна-паняночка має багато друзів. Найперші вірні друзі — це птахи небесні! Ластівки приносять господарям весну, лелеки – душі новонароджених дітей, зозулі – душі предків; жайворонки несуть весну на ниви і поля, соловейки – у сади і гаї; качки і чаплі сповіщають радість весни рікам, озерам; орлички приносять весну в ліс.

Від 22-го квітня до 5-го травня дівчата починали хороводи, ігри на горах і долинах, задобрюючи своїх покровительок – Матінку Ладу та її доньку Лелю, бо розпочинався весняно-літній сезон весіль. На світанку молоді дівчата прославляли Сонечко ясне і Лелиною росою вмивали обличчя, аби бути вродливими та щоб шкіра була чистою. У день Красної Гірки юнки  вибирали з-поміж себе найвродливішу, прикрашали її квітами та всілякою зеленню, на голову покладали вінок зі свіжих квітів і урочисто «всаджували на трон», зроблений з кількох плиток свіжого дерену. Поруч ставили глечик із молоком, сир, масло та інші молочні продукти. До ніг «Лелі» кожна присутня дівчина клала свіжосплетений віночок. Довкола «Лелі» водили хороводи і співали пісень. Після цього «Леля» пригощала подруг їжею та кидала їм по віночку. Юнки ловили їх з льоту і берегли вдома до наступної весни.

У цей день відбуваються також вікові посвяти юнок–підлітків у новий стан – дівчини. Становлення дівчинки відбувається під опікою Богині Лелі - доньки Лади. Після свята Лельника Леля поступово передає дівчинку під опіку вранішньої Богині Вісти – хоронительки домашнього вогню, яка, окрім того, проявляється ще і як вечірня Зоря. Відтепер дівчинку звуть вістункою, вона проходить особливе навчання, яке розкриває в ній усі сили та вміння майбутньої жінки.



На сороковий день від заходу Божича-Коляди та Різдва Ярила вшановується Богиня Жива, яку ще подекуди звуть Ярилиця. Таке ймення Жива отримала за те, що пробуджує яру силу життя в усьому, що має Душу й Дух Божий. Навіть якби в Русі-Україні взимку не наставали холоди, дерева та рослини все одно завмирали б через те, що Жива мало перебуває в Яві. Дажбог-Сонце, як провідник Світла Рода Всевишнього (Живи), мало часу перебуває над небосхилом, і Богиня Життя не встигає народити живицю в рослинах (говорячи науково, фотосинтез не відбувається).

За велику всепроникну Любов, яку несе в собі Матінка Жива, окремі Слав’янські роди прирівнюють її до самої Богородиці Лади, матері усіх Богів. Німецький літописець ХІІ ст. Ян Гельмольд у своїй «Слав’янській хроніці» вважає Живу однією з головних Богинь наших предків, найбільш пошановану у північнослав’янського роду Полабів. У Польщі на її честь (за свідченням Яна Длугоша) висаджувались Священні гаї та був збудований храм Живець. Її ім’я залишилось у більшості Слав’яно-арійських мов. Це такі слова, як «жито», «життя» у Слав’ян та «vita», «viva» у Романців. Віта (Vita) на латині — Життя, Віва (Viva!) — будь здоровим! (по-сербськи — Живєо!, по-русинськи — Хай живе! — Vivat!).

Відичне Православ’я навчає, що Жива є одним із першопроявів Лади-Матінки, однією з трьох найстарших Богинь-Доньок, якими є також Дана (вода) та Макоша (земля). Жива сходить до людей як життєнароджуюче Світло Рода Всевишнього. Вона присутня в усьому, що живе, а не тільки в тому, хто дихає. Коли Матінка Жива покидає якусь душу, її місце займає Богиня Мара і в тіло приходить Смерть.

З 2-го травня в степовій та лісостеповій зоні Русі з’являються перші плоди, на полях рясніють сходи. Тому це свято в нашому хліборобському народі відзначалось з ушануванням польових сходів, бо від них залежало життя, виживання Русинів. Його проводять біля засіяного поля чи власної присадибної ділянки, яка уже також має сходи.

Обряд освячення сходів та уславлення Матінки Живи слід розпочати Божою ходою (обходом ниви) зі східного боку посолонь. З чотирьох кінців поля (городу) Волхв почергово розпалює святкові вогнища, що мають посилити потік Живи (Світла Рода Всевишнього) на господарство, господаря та його рід. Волхву допомагає дівчина-жриця, ряджена Живою (одяг багато прикрашений рослинністю і, особливо, фруктами). В руках у жриці вирізьблена з дерева зозуля - пташиний символ Живи-Живиці. Зозуля кує людині роки життя, себто вимірює її час життя у Яві і час зустрічі з Марою. Тому в Живин день просять зозулю накувати многі літа.

Цей день є одним із найсприятливіших для посвяти в духовний чин та ім’янаречень, бо  природній потік Живи посилюється через народження перших плодів та численні славби, які здійснюють православні рідновіри.



Одним із показників культурного рівня народу є його ставлення до померлих Предків – навів. Шанобливе ставлення до Предків і померлих узагалі є запорукою правильного, звичаєвого виховання молодого покоління. Культ Предків береже невидиму золоту нитку, що єднає минуле, сучасне й майбутнє. У Слав’янському календарі є кілька дат, пов’язаних із всенародним ушануванням усіх померлих. Одне з таких великих свят – Весняні Діди.

Весна особливо багата на дні вшанування Предків – Навський Великдень, Радуниця, Рахманський Великдень, Русалії та, власне, Весняні Діди. Це пояснюється глибоко закоріненим знанням про Колород (перевтілення) життя - весною Природа отримує нове тіло, воскресає, золоті кола життя починають крутитись. Навесні Слав'янин починає обробіток землі, тому поміч Предків та їх благословення особливо важливі в кожній справі, бо гарний урожай – то благословення Неба. Культ Предків є особливою ознакою Відичних народів, сповідників Відичного Православ’я. Нажаль, у сучасному індуїзмі культ пітарів (Предків) виродився, тоді як у Слав’ян, Молдаван та кавказьких індоєвропейських народів він досі сильний і не занепав навіть під тиском християнства.

Головна суть свята - це обрядове закликання родичами своїх Прабатьків втілитись у дітях, які будуть зачаті на Купала. Адже саме через 40 днів відбудеться Велике свято шлюбу Сонця (Дажбога) і Води (Дани), а одночасно і Онуків Дажбожих. Бо се велить нам Сварог: «… Дажбо буде Отець ваш. Того мусите слухатись, і той вам скаже, що маєте діяти; і як мовить, так і творіть.» (Велесова книга, дощ. 25). Тому й діємо, як наш Дідо Небесний, як він каже. Душі, які не були покликані на нове народження, возносяться назад у Сваргу Синю, тому це свято ще називають Вознесінням.

Разом зі святом Предків православні рідновіри вшановують Бога Трояна. Він є Бог-хоронитель Трисвіття (Прави, Яви і Нави) – уособлене втілення Великого Триглава. Троян несе в собі могутню силу, осукупнює снагу всіх трьох світів, тому його вшановують як Бога-опікуна витязів, який дарує їм сили для перемоги. Як Бог, що несе снагу всіх станів Всесвіття (творення, збереження, руйнування), Троян ототожнюється з корінням Дерева Роду, на кумирі Світовита він зображений у нижньому ярусі. Себто, Троян, як зерно, несе в собі потенційні сили всіх світів і проявляє себе в їх розгортанні.

Бог Троян належить до сонму трисвітлих Вишніх Богів. У його особі пізнаються сили Богів-опікунів Прави, Яви та Нави – Сварога, Дажбога та Велеса. Тому різні Слав’янські племена в часи занепаду Віри-Віди славлення Прави ототожнювали Трояна то з Богом Сонця, то з Богом Місяця. Духовна суть Бога Трояна важлива для православного рідновіра у доленосних життєвих справах – тих, які мають бути благословенні Богами всіх світів. Власне тому  тропа Троянова - це шлях Слав’янина, на якому він просякається знаннями і силами всіх Рідних Богів.

У «Слові о полку Ігоревім» землею Трояновою названа Русь, тобто земля, насичена снагою всіх Рідних Богів, а «віки Троянові» - часи до запровадження християнства, часи, коли Слав’яни вільно славили Рідних Богів. Бог Троян має ту особливість, що несе снагу чоловічих Богів*, на відміну від Матінки Сва-Слави, яка уособлює силу і Богів, і Богинь. Троян зображується кумиром з трьома головами, очі і уста якого покриваються зав’язками, коли наступають темні часи, - приходять вороги на Рідну землю. Це є ознакою великого сорому, і таким чином Боги нагадують Слав’янам про потребу бути витязями духу і чину. В нижній частині кумира зображується Місяць (Нава, Велес), у середній - людина (Ява, Дажбог), три глави вінчає шапка чи корона у вигляді променистого Сонця (Права, Сварог).

*Прикметником «троянський» у руських діалектах називають батька трьох синів-близнюків.




Семиярило в Поконі Рода Всевишнього суть літній прояв Діда нашого – Дажбога Трисвітлого. Це свято припадає на день літнього сонцевороту, тому символізує народження літнього сонця – Купала і тим самим завершує панування весняного сонця – Ярила. У цей час небесне світило перебуває у куполі – найвищій небесній точці, тому дні найдовші, а ночі – найкоротші. Рослинний і тваринний світи отримують найбільше тепла і світла, визрівають зерна і плоди. Купала називають Богом плодючості і зображують із відповідними ознаками, що символізують чоловічий початок та запліднюючу силу.

Головні персонажі свята – Купала та Марена, які уособлюють чоловіче (сонячне) і жіноче (водяне) божества. Ці дві дійові особи обираються, відповідно, хлопцями й дівчатами або виготовляються як опудала. Поєднання чоловічої і жіночої стихій породжує життя, яке на святі символізує гілка верби – Купайлиця.

Свято починається ввечері, напередодні Купала. Основним стрижнем, довкола якого відбуваються дійства, є купальський вогонь, який символізує Сонце-зародок у материнській утробі. Він має горіти цілу ніч – від заходу Сонця-Ярила у лоно Матері-Землі (смерті) до сходу (народження) Купала. Перед запаленням вогнища чотири чоловіки зі смолоскипами стають навколо хмизу квадратом, що позначає чотири сонця (чотири пори року). Потім всі сходяться до хмизу і запалюють вогнище, що символізує "сонячне сплетіння".

У надвечір'я дівчата гадають на судженого – кидають у воду свої вінки, а хлопці мають їх дістати. Вінок – це символ щастя та одруження. Чий вінок хлопець дістане, та дівчина повинна його поцілувати і бути з ним у парі на це свято (як правило, вибір узгоджують заздалегідь).

Якщо дівчата примушують хлопців (вогонь) зайти за вінком у свою стихію (воду), то після запалення вогню при заході Сонця хлопці перестрибують через вогонь спочатку самі, показуючи свою спритність, а потім, як стихне полум'я, - у парі з тими  дівчатами, вінки яких дістали. Кожен вважає за честь очиститися вогнем, тричі перестрибнувши через багаття. Існують прикмети, пов'язані з цим: якщо парубок стрибнув найвище, – буде гарний урожай у його родини, вскочить у полум'я – чекай біди. Коли ж вдало перестрибнуть багаття юнак з дівчиною – вони неодмінно одружаться і проживуть у злагоді все життя. Тому важливо знати: не можна стрибати через Купальське вогнище будь із ким, а лише із судженим (судженою).

Під загальне пожвавлення і радість хлопці спускають з гори вогняне колесо-Сонце (символ літнього сонцевороту) або ж розкручують його на стовпі. Коли забави стихають, люди запалюють від вогнища свічки на заготовлених наперед кошиках-віночках і йдуть до річки, щоб пустити їх за водою й ушанувати Предків. Після цього всі сідають за святкову вечерю, віддаючи шану Предкам і молячись за народження літнього сонця Купала. Бажаючі йдуть у ліс шукати квіт папороті (як правило, парами). Хтось намагається знайти за його допомогою скарби, а хтось знаходить своє щастя – кохання.

Купальська ніч духовно єднає людину з природою, возвеличує побут, освячує почуття молодих сердець.

Ще вдосвіта люди йдуть умитися джерелицею і набрати з криниць цілющої води, яка освячується Волхвом. Після дійств біля криниці всі підіймаються на пагорб, щоб зустріти Сонце, вогнище вже більше не підтримують, воно само поступово згасає. На пагорбі проголошуються слави Сонцю, подяки Дажбогу за життя і молитви за добрий урожай.

У Купальську ніч польові та лісові трави набирають винятково чарівних властивостей і великої лікувальної сили. Здебільшого збиранням зілля займаються літні люди (бо у них є найбільша потреба в допомозі лікарських рослин). Виходять збирати дуже рано. Збираючи, до рослин промовляють молитви.



Стрибог - то володар простору, вітрів, руху, грози, буревіїв і ураганів. Він - прояв Рода Всевишнього, Дух Руху Життя, за допомогою якого Род вдуває життя в усе живе і направляє рух небесних тіл, від того він ще зветься Позвізд.

Стрибог є стрижнем і основою об'єднання і переходу Білоби в Чорнобу і навпаки. Стрибог, у русі проявляючись, зі Сваргою поєднаний і може бути як дуже швидким, так і досить повільним. Вітри - це зміни, перетворення, і через те Стрибог може проявлятися стражданням, оскільки без внутрішнього самообмеження і пересторог важко досягти серйозних змін. Коли вітер не дме, це означає, що він набирає силу для стрибка. Так само й людина – може стримуватися і ладу визначеного триматися, щоб на вищий ступінь піднятися.

У Стрибога шість синів і шість дочок і велика кількість онуків. Вони допомагають йому підтримувати все в русі, направляючи погоду і рух у просторі. З волі Батька вони борються з нечистю, розвіюючи її швидким рухом і вогняними стрілами. Стрибог всюдисущий і бачить усе, що відбувається у світі, для того він має чотири найголовніших лики: Сівер – Бог холодних вітрів, Літник – Бог теплих вітрів, Стрига – Бог східних вітрів і Вітрило – Бог південних вітрів. Окрім них, є Морян – вітер, який дме з моря, і Вітерець – легкий вітер. Серед Стрибожих вітрів є і найпідступніший і найхитріший повітряний дух – Спокусник.

У середині літа, коли вже видно з урожаю, як буде жити рід - добре чи зле, ушановують Отця Стрибога. Знаючи, що попереду Перунів тиждень та Паликопа, Стрибога шанують як Отця вітрів, які можуть принести як добрі, так і неприємні зміни.

День Стрибога – неділя, оскільки він Великий Батько, який із Родом Всевишнім суть одне. У людській свідомості він уявляється як старець з великою бородою, з луком, стрілами і батогом. Стрибог виступає як сам простір і його держатель.



Перун є одним із найстарших Сварожичів (синів-проявів Сварога). Захисник Законів Прави, уособлення всеперемагаючих небесних та земних сил Рода Всевишнього, повелитель блискавки і грому.

Для уславлення Перуна, який ототожнювався з дубом, це дерево висаджували і ростили в Боголіссях – Священних гаях. Перун є ратною силою Рода-Породителя, він опікується дотриманням Справедливости і законів Прави. Перун – покровитель грози, зросту, поєдинків, вогню, сили, влади, закону, життя, зброї і бойових мистецтв, податель благ та дощу, заступник витязів. Він - син Сварога, брат-суперник Велеса. Восени Перун замикає небо і йде відпочивати на Алатир-Камінь, а після Різдва, просякнутий Дажбогом, починає збиратися в похід, щоб першим весняним громом і блискавкою дати Дані пролити чарівний напій Живої Води Ирію. Він разом із Дажбогом (Перун, власне, і є Дажбог - у своїй мирній іпостасі) воскрешає землю, проганяє Холод, Мару і Морока. Його святості страшиться вся нечисть і басури, тому православні Русини покривають себе Стрілкою Перуновою для захисту від нечисті і кривди. Для захисту і відлякування лихих сил на ужиткових речах малюються громові знаки – шестикутні зірки.

Перун - величний захисник і суворий суддя, тому Предки, ідучи обороняти Рідну Землю і Віру свою, присягалися перед Правою – Перуном, Богом своїм, що не осоромлять слави Вітчизни.

Перун-бог не тільки дарує життя, а й відплачує людині за її провини. Неодноразово згадує його і «Велесова книга»: «Слава богу Перуну вогнекудрому, що стріли на ворогів верже і вірного вперед по стежці веде. Оскільки є він воїнам суд і честь і яко златорун – милостив, всеправеден єсть». На честь Громовержця у Родових Храмах постійно горіли вогні, які підтримувалися дубовим гіллям. Щоб був добрий урожай, чоловіки приносять жертви дубам, звертаючись до Неба, а жінки – липам, звертаючись до материнських сил Землі.

В останню третину липня Сонце-Дажбог входить у вогняне сузір’я Лева. Давно було помічено, що у кінці липня особливо сильно б’ють громи з блискавками. Споконвіку в ці дні Слав’яни вшановують Бога Перуна. Головними святами Перуна є Купайло, коли Перун із Дажбогом суть одне (у цю ніч саме Перун запалює квіт папороті), та Перунів тиждень, початок якого випадає на 20-те липня. Три свята припадає на Перунів тиждень – Перунів День, Перуниця-Додола та Паликопа. Разом вони ознаменовують початок жнив.



За 40 днів до Овсеня, різдва Сивого Яра (осіннього Сонця), православні рідновіри вшановують Богиню Рожаницю – Матір-Землю як втілення родючости і плодючости Макоші-Неньки. Рожаниця через ворота Нави приводить душі людей для народження через тіло земної жінки.

Рожаницями (у множині) є Рідні Богині, від яких пішов Рід Небесний, та Праматері Слав’янські, від яких пішов рід земний. Старшою Рожаницею, Золотою Бабою, Берегинею одвічною є Велика Мати Богів Лада, яка щорічно народжує Сонце-Дажбога і Дану. Лада виступає Берегинею і захисницею всього живого, оскільки сама вона є Дерево Роду, яке крізь всі світи проростає, собою ж світи і створюючи. Леля є Богинею краси, дівочої любові і щастя. Вона - молодша Рожаниця, покровителька і оберіг для всіх закоханих. Лада з Лелею - Богині дітонародження, жіночої долі. Відаймо: вони силами своїми, духом своїм життєдайним незримо присутні, вдень і вночі оберігаючи кожну матір і її немовля від лихих сил. Від Великодня (Ярила) до Купала (Семиярила) всі православні рідновіри святкують воскресіння природи, добра, злагоди, миру і щастя. 22-го квітня святкуємо Ладовиці – дівоче свято Лади і Лелі. Під час обряду водяться хороводи-сварги, які впорядковують Всесвіт, відновлюють рівновагу в природі і людських душах. Після закінчення танцю найкраща дівчина обдаровує всіх дівчаток віночками і молочними стравами. Ці віночки-обереги повинні зберігатися до наступної весни. Прославляючи Рожаницю, Русини мають відати, що тим вони матерів своїх пошановують, про рід турбуючись.

Усі наші Богині так чи інакше пов’язані з культом Землі, бо відколи Слав’яни стали землю раяти та зерно сіяти, до нас прийшло усвідомлення Великої любові Матері-Землі. Ми вчились і до сього часу вчимося спілкуватись із землею, наснажувати її силою восени та отримувати благодать навесні-влітку.

Наприкінці літа та на початку осені ми вшановуємо Велику Матір саме як Рожаницю - на честь тих благ, якими обдаровує (народжує) Земля-Мати рід земний. Ставлення до землі, як до Матері, проявилось цілою низкою обрядових дійств – сповіддю землі, покаянням за кривду перед Матір’ю-Землею, катанням у росі й освяченням благодатною силою Матері-Землі. У світогляді Арійських народів немає чогось більшого за значенням у Яві, ніж образ Матері-Землі. Він переплітається з образами неньки, дружини, сестри і переходить на весь жіночий рід. Земля ототожнена в нас із матір’ю, а жінка - з плодючою землею, і коли ми прагнемо возвеличити жінку, то бажаємо їй бути багатою і плодючою, як Земля-Мати.

Рожаниця як один із ликів Макоші-Матері - то є сама Лада-Богородиця, дружина Сварожа. Ця пара (Сварог і Лада) є першоджерелом зародження життя в світі Яви в усіх Арійських Відичних віровченнях – Батько-Небо й Мати-Земля. Там, де Мати не пошанована, там немає Відичної мудрости, а отже Слав’янам там не знайти правди. Самоназва всіх наших народів і племен – О[а]рії - походить від священної праці орача, охоронця і доглядача Землі-Матері.

По завершенню вшанування Спасів, небесних посланців від Рідних Богів, православні рідновіри віддають шану Матері-Землі, яка тих Спасів приймає і дає звершити їхнє високе призначення. Пречиста, так ще називають у народі день пресвятої Матері-Землі, розпочинає ряд ратайних* свят. Одночасно з Пречистою починається останній в році сонцехресний піст, який передує Овсеню, та нею ж завершується Спасівка.

*Ратаї – люди, які раять, тобто, обробляють землю.


На 8-й день осені православні рідновіри вдруге врочисто вшановують Богиню-Рожаницю – Матір-Землю як втілення родючости і плодючости Макоші-Неньки. Глибинну суть значення свят Землі описано в обряді Першої Пречистої.



Сивий Яр у Поконі Рода Всевишнього суть осінній прояв Діда нашого – Дажбога Трисвітлого. Свято на його честь відзначалося Русинами по закінченню сільськогосподарських робіт, а сам його лик (Сивояр) ушановувався аж до Різдва. Овсень є одне з імен Сивояра, тому й сам річний відрізок називається в його честь осінню. Під такою назвою Овсень шанувався двічі – як Великий та як Малий. Значення слова достеменно не з’ясовано, найбільш переконлива теорія говорить про те, що воно походить від староруського «оусинь» – синій, блискучий. Воно позначає небо у період, коли Овсень умирає - перетворюється на Корочуна - та народжується як Божич, звідси й одна з назв грудня – «просинець».

Найстарішою назвою Овсеня в Русинів є Ясень - як позначення старості, мудрості, ясності розуму. Хоч розпочинає Овсень найтемнішу частину Річного Кола, ім’я його пов’язується зі світлою частиною, з Новим роком. Овсень є перехідним періодом, місточком з одного літа в інше.

Відзначається Овсень на третій день осіннього рівнодення. Малий Овсень припадає на Корочуна, що підтверджується обрядом засівання, властивим Новорічним святкам, та назвою цього дійства в німецькій мові – «owsen» («посівати» - нім.). Окрім того, варто зазначити, що, ведучи мову про найбільші Свята, «Велесова Книга» називає послідовно Коляду, Яра, Красну Гірку й Овсеня – Великого й Малого, себто Малий Овсень слідує за Великим.

Головні дійства на честь Овсеня пов’язані з аграрно-господарськими роботами, точніше їх завершенням, та єднанням родів. Адже після закінчення жнив роди збиралися на спільні громадські свята, у цей же час весі (господарі) справляли весілля. Тому Сивояр суть опікун наших багатств та статків, він - знак єдности родів Русинів. Його ім’я походить від слова «мир», яке в давній мові означало те, що нині ми розуміємо під словами «громада», «суспільство». Себто він той, хто єднає роди у спільність (суспільство).

Малюють Овсеня у вигляді вершника з багатими плодами в десниці та жмутком сухих квітів у шуйці. Він розподіляє багатства землі між родовичами, наділяючи чесних і працьовитих та караючи ледарів і злодіїв. У народі побутує приказка: «Осінь на строкатому коні їздить». Цілком можливо, що то є залишки уявлень про Овсеня: його кінь, на відміну від білого Ярилового, - строкатий, бо й осінь є різнобарвною, строкатою. На невід’ємність образу коня наштовхує назва латиського Бога-опікуна коней – Усиньш. Хоча в окремих краях Овсень приходив до людей верхи на свині, що є більш давнім обрядом, бо тут ми бачимо свиню як образ Сонця, адже її назва походить від санскритського «su» – «народжувати», та й за своєю природою свиня дуже плодовита, Овсень же, як відомо, є Богом достатку.

Головними дійовими особами цього свята є старші люди й одружені пари, які вже мають дітей. Необхідними атрибутами свята є: Дідух як символ Велеса, що вступає в силу, зерна жита, пшениці та вівса і великий калач.

У західноруських краях свято Овсеня зовуть ще Радогощ, бо в цей час урожай уже зібрано і гостей вітають особливо щиро, радіючи їм. Німецькі літописці, що спостерігали за святом Радогощ на Руяні, описують, що це було величне дійство, пов’язане із закінченням осінніх польових робіт та зібранням урожаю.

На Овсень готують великого калача (на Руяні він був зростом з людину). Цей калач символізував багатство усього роду, підсумок досягнень вогнищан. Також він відтворює уявлення про Старе, Могутнє Сонце, яке восени вже не гріє, але від нього залежать жнива. Недарма ще однією назвою Сивого Яра є Ясень, себто ясний, просвітлений. Згадаймо, що третій лик Ярила теж має назву Ярило Ясний, тобто мудрий, відаючий.

У цей день влаштовується велика братчина (бенкет). На неї сходиться вся громада, до столу родового кожен приносить найкраще од столу родинного. Проводять обряд ворожіння та передбачення майбутнього. На Русі величне свято Овсеня Радогощ проводили на горі Богит, де до початку ХIII ст. стояв кумир Світовита.



Свято Покрови Матері Слави в Колодарі православних рідновірів ознаменовує засинання Природи та вкривання Землі на зиму. Справді, в жовтні перші дерева втрачають листя, усі плоди вже дозріли: «Прийшла Покрова – на дереві голо». Справляється свято в першу п’ятницю після дев’яти днів по Семиярилу (осінньому рівноденню), тобто відходу Семиярила. Сивий Яр вступає у свою повну силу, а Мати-Земля вкривається, аби пробудитись на Стрітення. Свято проводиться саме в п’ятницю на честь і в пошану жіночому роду, Праматерям та Прабабам роду земного. Цей день споконвіку є святим для жінок Слав’янських. Його шанують по особливому. У п’ятницю жінкам не можна ні шити, ні прясти, ні співати, ні коси чесати:


Покрова Матері-Слави - це також свято вояцької честі та звитяги, на якому оборонці Матері-Землі показують свою вправність. Земля-Матінка – Макоша (Мати Коша) тут постає в образі всеохоплюючої та непереможної Матері Слави.

Мати Слава - то Богиня звитяги і перемоги, чеснот і шляхетства. Вона - хранителька роду Слав'янського. До Русинів Мати Слава приходить як Віщий Птах - щоб надихнути до богатирства та подвигів великих. Вона летить попереду війська, ведучи до Перемоги, а після битви співає про честь, міць і подвиги витязів. Тим Слав’янам, які за Правду і Віру загинули, вона дає напитися з Рогу Життя живої водиці і забирає їх у Сваргу, тому Мати Слава - це шлях, по якому людина із звичайного стану переходить у божественний. Після Битви витязі обрядово спалювали закривавлені сорочки і надягали нові на знак того, що померти вони були готові, а Славою збережені і присягаються вірно служити їй і надалі. Той, хто дорогою Богів по Славі йде, з часом Богом стає, оскільки лише через неї в Ирій потрапити можна.

Слава є Матінка наша рідна, ця Богиня нас усіх породила, ця Богиня є оберегом життя нашого, і за неї ми в бій ідемо. Слава у всіх наших чистих і світлих жінках проявлена, чоловіків на справи честі надихаючи. Через те вона, як і Макоша, Покровою є. Воїнам вона оберіг і захист одвічний.

Окрім Слави є Неслава, або недобра слава, яка кривдників і людей до Тьми спрямовує. Русини, ми маємо бути славні Правою і ректися Православними, нам Богами Рідними заповідано примножувати славою силу Роду свого. Тому лише ті, хто Правою славні, а не інші, до Богів у Ирій прямують і Лук Сварожих гідні є.

Ми на землі є іскрами Рода Всевишнього, і якщо дух свій людина славою чистою і світлою не підкріплює, то може вона щезнути в полоні Морока. Відаймо: це Мати Слава і Отець Ладобог (Лада і Сварог), на Землю спустившись, у поконоколінниках Роду Слав'янського Славуні і Богумирові проявилися. Через те Слав'яни з Богами духом і тілом єдині, смерті не бояться і сміливо на ворогів ідуть, оскільки страху не відають, бо смерті немає, а є лише вічне життя. Хто в славі загине, той матиме життя з Богами в Роді Всевишньому. Богам ми славу співаємо, оскільки слава – це прагнення доброго і світлого, щирого і чистого, підтвердження, що ми Шляхом вірно йдемо. Матінка Слава втілює у собі Силу всіх Рідних Богів: «Усе то Сва, до неї йдемо»,- тому іще ми звемо її Сва Слава (тобто, ВсеСлава).



На початку останнього місяця осені православні рідновіри поминають Предків та проводятьТризни. Кінець жовтня для Слав’янських народів - це один із переламних моментів року, який знаменує зустріч Осені з Зимою, настання холодного і похмурого часу. Усіляка нечисть вривається у світ Яви аби випробовувати людей на силу духу.

Для Слав'ян Осінні Діди - це день, коли Мати-Земля і Дана-Водиця «засинають» до майбутньої весни. Люди просять у них вибачення за все, чим дошкулили їм протягом року. В селах у цей час відкривають сезон хатніх майстринь, починають м'яти і тріпати льон, готуючи його до прядіння. Жінки виносять витріпаний льон на показ, улаштовуються «лляні оглядини». Такі стародавні традиції святкування останніх днів жовтня, яких і дотепер дотримуються сповідники Рідної Православної Віри.

На цей день кожен готує для своїх Предків Требу – чи то пиріг, чи то хліб, печиво або зерно - і під час обряду сам же її жертвує. Особливо вшановуються цього дня Сварог Небесний - як прапредок усіх Слав'ян, а також Род Всевишній - як джерело життя.

Дата Осінніх Дідів збігається з часом кельтського Хеллоуїна. Це свято протилежне Весняним Дідам, або Трояну,  коли Духи гуляють останній раз перед літом.  З Осінніх же Дідів, навпаки, починається їхній час. Тому в Західній Європі і вирізували з гарбузів голови-обереги з очима і ротами, ставили всередину свічку та самі виряджалися в різні личини, охороняючись від сил Нави. Так само, як і весною, у цей час люди йдуть на могили родичів, щоб пошанувати їх пам'ять, щоб були міцні родові Покони і не урвалися верви земних родів.

Після «Дідів» швидко приходить Зима, покриваючи Землю-Матінку сніжним покривом... Так відбувається одвічний коловорот Живоявлення.



Доля у Поконі Рода Всевишнього суть осінній прояв  Великої Матінки нашої – Лади Богородиці.

Доля (Стріча) – Богиня, яка визначає призначення людини, а тому при народженні наділяє немовлят усілякими чеснотами і пророкує майбутнє. Доля, як і Макоша, є втіленням Матері-Лади. Вона має Віду про все, що було, є й буде з кожною людиною. Доля визначає, чого треба навчитися кожній людській душі, коли вона в черговий раз повертається на Землю. Має Доля і свій зворотний бік – Недолю, якою обертається до людей, які відступають від законів Прави, від предківського звичаю – Покону - і тим самим зраджують Рідну Віру–Віду. А взагалі Доля є началом позитивним і зовсім не ворожим. Вона буває активна і пасивна. За народними оповіданнями, можна розрізняти природжену Долю – душу предків, Долю–янгола, і Долю–душу людини, або двійника його. Якщо Доля у людини активна, то людина живе більш-менш у достатку. Така Доля дбає про людину, допомагає їй в усьому, жаліє її, завжди захищає її інтереси, навіть тоді, коли людина відпочиває чи гуляє. Коли хворий почує в ночі, як хтось під вікном називає його на ймення, то це означає, що до нього прийшла його Доля і принесла здоров’я. Пасивне ставлення Долі до людини, якою вона опікується, найчастіше залежить від розбіжності занять людини з тією справою, яка до душі Долі. Кожна людина мусить постаратися знайти свою Долю. Хто відшукає її, тому в усьому таланить, він швидко багатіє, а хто не знайде Долі – б’ється, як риба об лід, та нічого з його починань не виходить. Долю людини можна відчужити від неї чарами, загнати в пустирища й болота, - і людина, позбавлена свого охоронця, зовсім опускається. Втім, будь-яка Доля - то насамперед праця. Ким би не була людина (господарем, воїном чи відаючим), у кожної - праця своя, тому й долі різні.

За зовнішністю своєю Доля з’являється то в образі жінки, то в образі незнайомця панича, то в усьому цілковито схожою на людину, якою опікується.

Коли людина помирає, то Доля (душа) виходить з її тіла і продовжує жити. Тому ввечері напередодні великих свят частину страв залишають «для своєї Долі». З цього приводу кажуть: «Не годиться горщики й ложки після вечері мити, а то Долі нічого буде їсти». Найчастіше залишають 3 ложки їжі, а вранці дивляться: чия ложка перевернута, «того скоро забере Доля із собою на той світ». Дехто скидає крихти під стіл – «аби Доля їх поїла».

Ще й нині можна почути, що падаюча на небосхилі зірка сповіщає про смерть якоїсь конкретної особи, і навпаки, при народженні дитини на небі засвічується нова зірка. Це відичне знання закріпилося навіть у християнстві.

Кожним немовлям опікується охоронець, навіть тоді, коли воно перебуває ще в материнському лоні. Доля навчає, як треба жити по народженню. Але як тільки дитя з’являється на світ, то Щур торкається її верхньої губи і пам'ять провалюється - народжена людина починає все спочатку. Тому мати мусить тричі накласти перуницю і сказати: «Даю тобі Щастя-Долю!»

При народженні немовляти Бог прив’язує Долю до її спини іменним крижмом. І протягом року за дитям доглядає Хранителька-Доля. Після того, як дитина досягла річного віку, Долю треба перевести наперед дитини, аби Доля все життя йшла попереду і вірно вказувала шлях. З цією метою божатим та повитусі несли пироги. А названі батьки, натомість, дарували оберіг – Алатир, з яким їх опікуваний мав постійно ходити. Це віщувало, що іменна (особиста) Доля протягом усього життя супроводжуватиме людину.

Найперше і найголовніше свято Долі («Свято дівочої Долі») припадає на останню п’ятницю листопада. Свято на її честь відзначали наші предки по завершенню господарських робіт, коли жінки переходили до ладування хатніх справ. Пізньої осені вони виймали зі своїх мальованих скринь  літні заготовки свіжого прядива. Уже після святкувань починали активно прясти, ткати, вишивати та шити одяг на цілий рік. Це був благодатний час для роздумів і творчих справ. А п’ятниця, тому що це - здавна жіночий день. У цей день жінки відвідують капища, які зазвичай будуються на роздоріжжях, і просять свою заступницю, щоб вона подарувала гарних і розумних дітей, злагоду в домі, уміння господарювати і вправності до рукоділля. Для цього жінки дають обітниці Долі, що будуть постити і вшановувати її щоп’ятниці, натомість Богиня щедро їх обдаровує. Говорять старі люди, що ходить вона у  п’ятницю по хатах («П’ятниця-похатниця») і придивляється. Хто працює в цей день і не постить, того карає, а тих, хто шанує її, – щиро обдаровує. Іноді ці обітниці переходять із покоління в покоління: «П’ятінка – не пряла моя матінка, і я не буду прясти». В Україні ще до кінця 16-го століття серед народу П’ятниця була святом. Іван Огієнко писав: «За дохристиянського часу в нас святкували П’ятницю і нічого в цей день не робили ні на полі, ні вдома….»

Богомольні люди традиційно говіли всі п’ятниці протягом року. Але серед них вирізняли 12 найголовніших: «Слова про 12 п’ятниць Рожаниць». Кожна з цих п’ятниць позначена конкретним змістом. Якщо дотримуватися всіх приписів – не працювати, постити і не їсти до сходу Сонця, то можна уникнути багатьох бід. Предки відали, що народжена в ці дні дитина може стати відьмою чи відуном. А якщо в п’ятницю обрізати волосся, то воно виросте довге-довге. «Хто в п’ятницю скаче, той у неділю плаче».

Отже, в одну із 12 п’ятниць відзначали свято «дівочої Долі». Ввечері практично всі юнки не оминали нагоди завбачити свою долю. Але вранці, розпустивши волосся та взявши горня з кашею та борщем на освячення, як дівчата, так і жінки ішли на капища, аби творити славу Долі. Дівчата, які прагнули вийти заміж, ще одягали  жовті та зелені стрічки. Парубки напередодні свята постили, щоб Бог послав їм добру жінку. Символами Долі є веретено, прясельце, клубок ниток, стрічки та різний крам.